Афганська війна – це події, які ніхто і ніколи не зможе стерти з пам’яті тих солдатів, які служили там. З пам’яті тих матерів, які гарячими сльозами плакали, не знаючи ні однієї звістки про свого синочка. В очах «солдатів-афганців» Афганістан – це синонім людського лиха, справжнього пекла: палючого сонця зранку, спекотного вітру-афганця. Пісок, що не дає дихати, і … завжди хочеться пити.

Над їхніми головами свистіли кулі, кожна хвилина їхнього життя могла стати останньою. Але їм випало велике щастя вижити і повернутися до рідної домівки. Вони повернулись, але не всі… Частину, Бог забрав до себе. А вони так молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали вірити лише на війні. Можливо, ця віра і підтримала їх – віра в Бога.

Афганська війна тривала 10 років. Триває і сьогодні, але Слава Богу, вже без участі наших солдатів. А тоді ж, йдучи у те пекло, вірили, що несуть визволення приниженим та поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати нове життя. 27 грудня 1979 року війська СРСР увійшли до Афганістану. Спочатку вони розташувалися гарнізонами у великих містах країни, а згодом поступово втягнулися в бойові дії по всій країні. І нарешті, через 10 пекельних років, 15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.

Їх спогади – то біль і кров, смерть і рани, страх і втрати, втрати, втрати… Їх спогади – то дороги Афгану. Його небо. Його жарке сонце і прикрий солоний піт робочих війни. Війни незрозумілої, важкої, страшної й непотрібної. Вони були військовими строкової та надстрокової служби – солдатами, прапорщиками, офіцерами, служили й воювали в різних родах військ. Та афганський біль оселився в їх душах і серцях назавше, випікши там гарячу, невигойну рану.

14 лютого, напередодні відзначення 28-річчя виведення військ колишнього СРСР з Республіки Афганістан в головному офісі ПСП «ПриватАгро» за дорученням директора  Куць С.А., керівником відділу менеджменту Ковтун Л.В. була проведена урочиста зустріч з орендодавцями-афганцями. В кожного воїна-афганця свій життєвий подвиг, своя доля і свій особистий душевний біль, який і досі живе у серці, – говорить Людмила Вікторівна. Посивіли завчасно хлопці-афганці. Ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль один одного. Їм досі важко повертатись до цих чорних сторінок у їхньому житті та ще важче вирвати їх, знищити і забути.

Говорили про складні і суперечливі речі, як то страх і безстрашшя на війні, нерозуміння “що ми тут робимо”, хаос, втрата “врятованого життя”, про молодих юнаків, які гинули щодня на мінах та від рук душманів, про жаркий клімат, який виснажував бійців, про «Чорний тюльпан» – «Груз-200», якого щодня відправляли на батьківщину, безутішним батькам, дружинам. Як вони раділи коли ця війна для них скінчилася, коли був виведений останній солдат. Зустріч проходила у вигляді бесіди, адже підтримати її і поділитися власним досвідом було кому.

Василь Сергійович Дмитренко: «Автомобіль був для нас рідним домом…»

У жовтні 1978 р. до лав Радянської Армії призвали Василя Сергійовича родом з с.Плехова. Службу проходив у м. Ташкент в автомобільній роті військової частини, що входила до складу Туркестанського військового округу. З початком війни був задіяний у перевезенні особового складу військових частин, які формувалися для відправки в Афганістан. У березні 1980 р. Василь Сергійович  прибув до місця постійної дислокації у м. Шинданд. Його завданням було перевезення продуктів, боєприпасів, пального, медикаментів, будівельних матеріалів. Щотижня у складі колони автомобілів він повертався на територію СРСР за вантажами через КПП «Кушка». «Потрібно було не лише вміти кермувати автомобілем, тримати дистанцію під час руху в колоні, - розповідає ветеран, а й бути готовим дати відсіч: автомат був завжди напоготові». Доводилося виконувати завдання у складних умовах: окремі ділянки дороги знаходилися на висоті 2750 м над рівнем моря. Вода у радіаторах кипіла від спеки, а затримка колони – гарна мішень для душманів. Автомобіль був для нас рідним домом, в якому випадало спати частіше, ніж в палатках. Ще хочу сказати про народ Афганістану. З восьми років діти вже вміють тримати автомат в руках, вони майже сплять з ним. Афганці – народ бідний, але гордий. Їх можна знищити, стерти з лиця землі, але завоювати – неможливо. Хто був там, той знає, що ті два роки, прирівнюються до двадцяти. І, мабуть, кожен, хто залишився живий, скаже, що десь є рай, тому, що ми бачили пекло. Повернувся Василь Сергійович додому у жовтні 1980 року. Виростив, викохав разом з дружиною Надією двох красивих доньок Ірину та Наталію.

Пухкан Анатолій Іванович : «…я жив тим, що мене чекають»

Доля розпорядилася так, що у грудні 1979 року наказом військового командування Анатолія Івановича було відряджено до Афганістану. Лишивши свою родину, він вирушає у незнаний та тривожний світ. Служити довелося у полку зв’язку спеціального підрозділу, який підпорядковувався головному раднику міністра оборони СРСР до якого була прикомандирована їх рота. Увесь час вони перебували у розпорядженні воєнного радника. У полку лише базувалися, а через кожен тиждень-другий – на бойове завдання у гори.

Згадуючи події того часу, старшина роти Анатолій Іванович зазначає, що страху спочатку ніякого не відчував. Страх прийшов потім, і не за себе, а за своїх 98 молодих, вісімнадцятирічних юнаків, для яких був і батьком, і матір’ю. Відповідав і боявся за життя кожного з них, а ще тримав їх у кулаці, згадує Анатолій Іванович і додає: «Наказував безпощадно, але й душею стояв за кожного. Вони в мене і їли найкраще, і обмундирування було - хоч на парад і девіз був «один за всіх і всі - за одного».

Його чіпка пам’ять тримає всі назви населених пунктів, військових частин, прізвища тих, з ким ділив солдатський хліб. Питаємо про бойові епізоди. Їх було вдосталь. Розповідати не дуже хоче. Та все ж один згадує. «Стояли в Баграмі. І от повідомлення: вийшов з ладу блок живлення. Уночі вертольотом вилітаю в Руху, Панджшер, захопивши з собою сухпайок і блок живлення. «Викинули мене на острівці. Якраз з гір вода пішла, бистрина така, що не переберуся сам на берег до своїх. До того ж ще й душмани оточили. Знайшов невелику улоговинку, лежу під перехресним вогнем з одним автоматом та чотирма магазинами… Про полон і гадки не було... Усе життя перед очима пролетіло… Свої ж хлопці і виручили.

Питаємо про найбільше потрясіння. Відповідає по-чоловічому скупо: «Як гинули товариші…», а потім сумно усміхається: «А ще, як мої солдати плакали, прощаючись зі своїм старшиною, коли він у 1982 році повертався на Батьківщину».

 «Що поробиш, таке випало на мою долю, але я жив тим, що мене чекають. Постійно думав про те, хто виховуватиме мого сина та доньку, якщо я загину, та якими людьми вони стануть», - зізнається Анатолій Іванович і цими словами завершує розмову. Сьогодні афганець має безліч бойових медалей та подяк, але хіба вони зможуть залікувати ті рубці, що залишились у пам’яті та серці вже до кінця його життя…?

Сергій Андрійович Федіско : «Прокидався і не вірив, що вдома, що тут мир».  

Сергій Андрійович з с.Райозера про Афганістан знає не з чуток. Закінчивши десятирічну школу, вступив до Комсомольського професійно-технічного училища №3, щоб здобути професію водія. У жовтні 1980 року у 18-річчному віці був призваний на строкову службу до лав Радянської армії. Хотів в армію, бо служити тоді було почесно й гордо, - згадує Сергій Андрійович. Спершу потрапив в м.Кизил-Арват, де вже за 2 місяці  пройшов 500-кілометровий марш, що готував новобранців для виконання інтернаціонального обов’язку в Демократичній Республіці Афганістан. Зразу після цього маршу нас перекинули в м.Кундуз. Набутий у середній школі фах водія визначив його долю у військових діях. Два роки Сергій Андрійович не розлучався зі своїм автомобілем марки Урал-43202, яким перевозив вантажі, боєприпаси, продукти. Всяке було, не хочеться й згадувати. Найстрашніше згадувати тих, хто загинув.

Найбільшим потрясінням для молодшого сержанта був випадок, коли колона з 11 військових автомобілів потрапила під ворожий обстріл, в результаті якого вцілів лише один автомобіль Сергія Андрійовича. Впродовж двох складних років майже 70 відсотків солдатів перехворіли на малярію, дехто мав тиф, Сергію Андрійовичу довелось перенести гепатит А «хворобу Боткіна». Хвороби не покидали солдат, бо доводилось воду пити з брудних річок, потічків. «Лише там зрозумів», - каже Сергій Андрійович, - що дійсно сон – це наймиліше, там постійно хотілося спати, бо нормально виспатись було неможливо. Додому повернувся в січні 1983 р. Довго, десь до року, снився Афганістан – прокидався і не вірив, що вдома, що тут мир.

Нашим гостям і всім учасникам бойових дій на території інших держав ми бажаємо здоров’я, щастя, миру, душевного спокою. Здоров'я Вам, сімейного благополуччя і довгих років життя. Нехай біди і тяготи життя ніколи не відвідають Ваш дім, нехай перебуває з Вами тільки щастя і успіх!