Софія Сидоренко: Вічна загадка любові...

Пт, 24 листопада 2017, 13:11

У вечоровій млі гасне сонце… З ним відходять у небуття тривоги і турботи чергового дня. Одне за одним темніють вікна в двоповерхівці у центрі селища. В одному ще грають блакитні спалахи: то миготить екран телевізора. Сюди хочеться приходити. Скуштувати смачнючого узвару, поділитися радістю, поговорити про свої невдачі.

У цій квартирі живуть учителі – Василь Іванович Супряга та Катерина Олексіївна Хоменко.  Вони йдуть по життю рука в руку, підтримуючи одне одного і допомагаючи, у них спільне не лише житло, доньчина родина, улюблена внучка. У них спільні спогади, праця в школі, учні, батьки. У них доля – одна на двох. Учительська доля.

Як би банально це не звучало, та саме життя підтверджує істину: учитель – не професія, а покликання.  Істинно ж бо: професія вчителя - від Бога, всі решта - від учительської. Серед їх випускників прокурори, військові, хлібороби, архітектори, музиканти, учителі, медики… Двері їх дому відчинені для всіх. Як так сталося? Чому саме їх родина випромінює незбагненний магнетизм? Розгадка проста. «Немає загадки таланту. Є вічна загадка любові» (Григір Тютюнник). Жертовність у своїй роботі, любов до вихованців, високий професіоналізм – усе це дало велику повагу та любов дітей, їх батьків, колег-педагогів на багато років життя. Вони вміли віддавати себе своїй праці. Дисципліна, глибокі знання, справедливість, щирість і доброта – ті підвалини, на яких зводився будинок їх педагогічної майстерності.

…Він був завжди енергійний, підтягнутий, заклопотаний. Він віддавав кожному своєму учневі часточку свого серця. З великим натхненням та бажанням діти бігли на його заняття, закохувалися в нього, пишалися тим, що саме він навчає їх. Його уроки були поступом у таємний світ фізичних формул і закономірностей природи. Це були уроки взаєморозуміння між учителем та учнями.

…Вона стримана, спокійна зовні, з тихим голосом і беззаперечним авторитетом. Вона над усе любила свій предмет і дітей. Її мета – не просто навчити алгебри чи геометрії (це вона могла б зробити легко). Її заняття - то уроки любові до світу математики і до оточуючих, уроки пошуку правильних розв’язків і уміння знаходити вихід зі складних життєвих ситуацій.

У їх спільному педагогічному минулому різні посади і досягнення.

Василь Іванович у 1964 році,  закінчивши ВНЗ, почав працювати за спеціальністю, викладав фізику та математику у Савинській восьмирічці Оржицького району, згодом, після служби у Радянській Армії, - у Лазірківській та Воронинцівській школах. Уже тоді молодий  перспективний  учитель виділявся серед загалу своїм неординарним мисленням, умінням відстоювати власну думку, а ще – залюбленістю у вибрану професію.  З 1970 року Василь Іванович переїздить до Оржиці. Кілька років він – директор заочної школи, а з 1974-го – завуч місцевої середньої школи і одночасно вчитель фізики. І так аж до виходу на заслужений відпочинок.

Катерина Олексіївна обирала професію серцем: не було у її роду вчителів, але мала приклад своїх шкільних наставників. Отож не роздумувала довго, а стала студенткою Полтавського педагогічного інституту. Швидко злинули роки навчання, і ось – перше офіційне призначення у 1964 році – Воронинцівська школа, де робила молода вчителька перші кроки у професії. Тут постійна самоосвіта, робота над собою. Тут з’являться надійні друзі і порадники, тут ламатиме голову над першими педагогічними, а не математичними задачами, тут з’явиться розуміння: ставлення дітей до вчителя – найвища нагорода. У 1970 році їй запропонують посаду завідуючої методичним кабінетом. Випробування бюрократією витримає аж 1 рік, з 1971 року у трудовій книжці «учитель математики Оржицької середньої школи».  

Наша школа, де гартувався характер і світилися щастям очі, стане для Василя Івановича й Катерини Олексіївни рідною: майже 30 літ учителювання, здобуті перемоги високих рівнів. Вони радістю вважають кожний прожитий у школі рік і гордо називають її своєю. Вони люблять колег і своїх вихованців, уболівають про кожного, широко відчиняють їм двері власної квартири і свого серця.

Заслужений відпочинок, або прозаїчніше – пенсія – змінить життя родини: замість усталеного денного розпорядку з орієнтацією на шкільний розклад довгі дні і вечори. Та як гарно, що вони не самотні: приходять випускники різних років, стукають до квартири батьки, телефонують друзі, колеги. А думки учителів – у школі. Серце лине до неї, найкращої у світі, якій  віддавали сили і знання, де вчили і вчилися, звідки вилетіли у світ учні, у яких не соромляться уже самі вчитися сьогодні. Кожну перемогу колег і всіх школярів Оржицької ЗОШ щиро вітають, не зважаючи на те, хто її досяг, а кожну невдачу сприймають як власну.

Їх подружнє життя довжиною у майже 50 літ. Це роки щастя, втрат, радості, печалі. Вони мудро тішаться прожитим днем і з надією дивляться у завтра. Вони не просять багато, лише здоров’я – рідним та близьким. А ще здобутків рідній школі. Наріжним каменем буття учительської родини була і є Любов. До професії, дітей, школи. До людей. І ця любов повертається до них через роки і віддалі.